Говорячи про збройний конфлікт в Україні, варто розуміти, що він є лише фрагментом конфлікту більш ширшого масштабу. По суті, ми маємо справу з війною, оголошену Росією усьому Заходу, хоча Захід не усвідомлює цього.

Ця війна має характер гібридної. Класичні військові дії обмежені у часі і просторі, в той час як ключову роль відіграє інформаційна війна: масова пропаганда, маніпуляція політиками і громадською думкою протилежної сторони, терор, який виникнув на блефі агресії з великими масштабами (демонстрація сили, припущення про готовність до застосування ядерної зброї, контрольовані витоки nt. можливість використання неконвенціональних форм руйнування, наприклад штучних землетрусів та ураганів, тощо). Набір використаних засобів боротьби доповнюють: спонсоруванням тероризму, ворожі політичні дії (підтримка антисистемних рухів, розпалювання внутрішніх конфліктів), а також і економічних.

Усвідомлення подій в Україні, їх причини і динаміку, не можливе без врахування цілей, які Кремль намагається реалізувати не лише у відносинах з Києвом, але, насамперед, у відносинах з ЄС і США, а також і у внутрішній політиці.
Спостерігаючи за російською політикою протягом останніх десятиріч, можна стверджувати, що саме внутрішні причини призвели до збільшення агресивності Москви в зовнішній політиці. Після періоду „єльциновської смути” і фактичного розпаду російської держави в кінці 90-х років минулого століття, команда Володимира Путіна взялась до ефективних реформаторських дій, повязаних з консолідацією силових та адміністративних структур, стабілізацію державних фінансів, повернення політичної керованості, відновлення елементарної довіри громадян до влади.
В результаті "опору матерії" реальна модернізація була однак припинена вже в кінці першого президентського терміну. Наступні роки довели неефективність економічних та адміністративних структур, крах проектів, спрямованих на підвищення інноваційності, дрейф публічної політики, що стосується, зокрема, освіти чи охорони здоровя, повторний ріст корупції, і так далі. Незважаючи на це, відома конюнктура на ринку нафтового палива, що утримується протягом років, і зручні маневри на ринку газу (з експорту цієї сировини на протязі цього часу надходить більше ніж половина доходів російського бюджету) дозволяли Путіну мати в певній мірі стабільні та комфортні уряди. Екстенсивні фактори зростання були, однак, вони поступово вичерпались, Росії почала через деякий час загрожувати економічна криза, і як наслідок - політична (основні економічні показники почали погіршуватися ще до введення санкцій). В цій ситуації, як видалось, Путін і його оточення вирішили замість хліба постачати росіянам ігри. Заряджений безкарністю агресії в Грузії (Абхазії), Кремль почав підготовку наступного контрольованого зовнішнього конфлікту, який мав би відвернути увагу від внутрішніх негараздів, консолідувати суспільство навколо влади, а також паралізувати таку слабку опозицію. Ставкою, з точки зору правлячої команди є збереження влади, також не тільки привілеїв і багатства, але напевно також життя. В авторитарних системах, як відомо, "корону часто втрачають разом з головою".

Ймовірно, агресія щодо України була єдиним потенційним і заздалегідь підготовленим сценарієм. Євромайдан виявився, однак, каталізаторем рішень і, ймовірно, змістився "український варіант", після деяких модифікацій, на обличчя ієрархії.
Тут має місце додаткова обставина, важлива з точки зору стратегічних інтересів путінського оточення. Зміцнення над Дніпром громадянського суспільства вже давно було як пляма на оці для правителів Кремля; бо потенційний ризик черпання звідти зразків також через ліберальні російські еліти і аргумент проти тези, що в цивілізації turańskiej (і/або: на пострадянському просторі, як хто бажає) поперовське "відкрите суспільство" і його установи не здатні існувати, тому потрібно погоджуватися на авторитаризм. Не можна також забувати, що перспектива прийняття Україною, безумовно прозахідного курсу порушувала і порушує не тільки "психологічні" інтереси Москви. Багаторічна недбалість Росії в області модернізації власного оборонно-промислового комплексу, в результаті, призвела до занепокоєння щодо безперервного постачання багатьох важливих складових військово-оборонного комплексу які зосередженні в Україні, у тому числі двигунів для гелікоптерів, літаків і підводних човнів, і т. д. Не без уваги залишається також транзитна роль України на ринку палива - допоки Київ проводив непослідовну політику маневрування між Сходом і Заходом, Москва мала обґрунтовані підстави на утримування і збільшення контролю над українською промисловістю. Рішучий крок у бік західних структур, особливо в контексті зростаючої напруги, є дуже невигідним для Росії щодо солідарності країн ЄС по питанням так званого третього енергетичного пакету, також з цієї точки зору був небезпечним сигналом для Росії.

Росія мала більш важливий привід, щоб напасти на Україну. Україна, однак, не є самоціллю; гра не йде, з російської точки зору, про конкретні захоплення територій, навіть про повернення України до статусу фактичного васала Росії. Значно істотнішою ціллю являється ослаблення стратегічної згуртованості Заходу і при нагоді авторитету його інституцій в очах демократичної громадської думки.

Компрометація НАТО як де-факто дискусійного клубу, реальне зречення Європейського союзу з активної політики зовнішньої безпеки – призвела до того що сьогодні Росія близька до досягнення цього ефекту, незвичайно вигідного для її довготермінових інтересів. В ролі ворога залишаються Сполучені штати – саме штати несхильні до серйозної і активної участі у зовнішній політиці у східній Європі, в зв’язку з більш серйозними викликами і загрозами в інших частинах світу. В ролі контрпартнерів натомість - окремі європейські держави, у більшості не солідарні, і мають занадто слабку політичну позицію, щоб ефективно протистояти тиску Росії.

Україна, якби то брутально не звучало, є в цій ситуації всього лише пішаком і причиною. Конфлікт із Заходом, створений в значній мірі штучно, відмінно служить нагадуванням, внутрішнім інтересам кремлівської владної еліти; і просто, подовжує її шанси на виживання.
Нажаль зі сторони України та ситуація не є оптимістична. По відношенню до вищезгаданого, Росія скоріше не сприятиме – в найближчому майбутньому - закінченню конфлікту на Україні. Жоден політичний компроміс, який веде до стабілізації, не служить згаданим російським інтересам так добре-як конфлікт, що продовжується, «гниючий конфлікт, змінними фазами ескалації і короткочасної деескалації, кабінетними веденнями позиційних переговорів, провокаціями і дезінформаційними операціями».

Автор: д-р Вітолд Сокала - Інститут наук політичних Університету ім. Яна Кохановського в Кельце

Матеріал з Міжнародної Наукової Конференції на тему "УКРАЇНА: партнер на сьогодні й на завтра.
Міжнародні юридичні аспекти збройного конфлікту в Україні. Польсько-українські діалоги про співпрацю".
15 - 16 квітня 2015 року - Кельце, Музей Діалогу Культур.
Організатори: Інститут Політології - Педагогічний Університет ім. Комісії Національної Освіти в Кракові, ​Товариствo Інтеграція Європа-Схід